Із самого початку свого ніби незалежного поступу Україна набивала гулі в пошуках кращого свого устрою. А оскільки поряд вже давно існують держави з багатою демократичною традицією, то тодішні начальники кинулись копіювати той закордонний досвід. Але що доброго могли зробити люди, що ще вчора були гвинтиками тоталітарної системи? Зробили як зуміли і як дозволили їм кремлівські куратори. І те зроблене працює не дуже добре. Скоріше погано.
Дуже поганою є та обставина, коли президент ніби сам проводить державну політику і сам на сам зустрічається з іншими політиками з інших країн. Ніхто з його виборців не знає ні предмету переговорів, ні того, що ж він там наобіцяв. Звичайно ж у президента є купа радників, як публічних на державному рівні, так і невідомих для широкого загалу на незрозумілій оплаті своїх послуг. Окрім того для нього працює апарат аж цілої адміністрації, що займає доволі великі приміщення в центрі Києва.
Головою своєї адміністрації президент ставить кого захоче. Але чомусь більшість таких голів проводила відкриту антиукраїнську політику на користь Москви. Як, наприклад, Табачник, при якому демократія в Україні стала «дімократією» за іменем свого агента. Або взяти того ж Медведчука, що своєму куму здавав і здає Україну оптом і частинами.
Колись за часів союзу ми були під владою не однієї людини, а окремої групи вищих партійних чиновників, що мали свою верхівку у вигляді центрального комітету. А направляв той комітет орган з кільканадцяти чоловік, названий політбюро. Після культу особи одного морального урода, коли ніхто з його оточення не був впевнений в особистій безпеці, виробилось таке доволі демократичне серед собі рівних утворення, що працювало досить стабільно майже аж до розвалу союзу.
Чому такий порядок оставався досить стабільним? – Тому, що в центральному комітеті і політбюро сиділи спільники. І вони самі між собою вибирали собі зверхника, що озвучував для народу їхні рішення. Інші гілки влади були простими виконавцями їх рішень.
Ця система разом з іншими чинниками привела до поступового відставання країни від іншого світу в багатьох речах. А найгірше те, що громадянин так і не став громадянином. А суспільство так і не стало суспільством. Всі звикли до того, що хтось за них думатиме і казатиме що їм робити і як. І коли із набуттям ніби незалежності ставало щораз все гірше, то більшість завжди звинувачувала владу, а не свою політичну пасивність. І тільки з російською окупацією суспільство починає намагатись впливати на процеси.
Повернімось до наших баранів. Одноосібність (автократичність) нашого президента законно обмежена Верховною Радою. Багато пропонувало взагалі зробити посаду президента тільки представницькою без можливостей реального впливу. Але рада демонструє часто дуже не ефективну роботу. А нагальні потреби країни вимагають своєчасного повсякденного прийняття рішень.
Отже та обставина, що президент має владу оперативно впливати на глобальні процеси в державі, а поточні справи покладає на голову уряду є доволі позитивною річчю.
А от його одно осібність і можливість вести таємні справи не на користь суспільству мене лякає. Що я пропоную? – Треба, щоб біля президента було Мале Коло. Коло радників, що вибираються разом із президентом і несуть політичну і адміністративну (а в якихось випадках може і карну) відповідальність разом з президентом. Три чоловіки, що мають ще трьох помічників чи радників чи заступників чи як там буде краще.
Таке коло має дуже давню історію. Ще скіфи, згідно Геродоту, на території теперішньої України мали раду з царем по різних питаннях. Козаки мали раду як загальну, так і малу із вищої старшини. Ба навіть російський цар мав всяких «совєтніков дєйствітєльних і тайних». Про політбюро я вже казав. Прописане в законі Мале Коло Президента не дасть йому спілкуватись аби з ким, хто може є ворожим засланцем. Чи творити якісь власні бізнесові справи за державною ширмою.
Аби учасники такого кола були одностайні, треба мати парну їх кількість. А число дванадцять, що має в собі три четвірки, в кожній з яких є один представник для певного порядку вирішення певних питань.
Чи потрібне у всьому одностайне голосування, коли навіть незгода одного перекреслює рішення всіх?
Один із моментів етики малого кола: учасники малого кола не можуть спілкуватися інакше як усі дванадцятеро. Чи стільки є фізично в змозі. Хоча б не менше як четверо.
Рішення кожного учасника по будь-якому питанню повинна бути повністю аргументованою. Тож готують вони свої рішення окремо один від одного. Якщо учасник зовсім не є знайомим із предметом обговорення, то він приймає в обговоренні як дорадчий голос. Оцінки експертів такий учасник повинен вміти сприймати на зрозумілому йому рівні. Тому освіченість учасника головного кола повинна поєднуватися з його високою совісністю.
Звичайно ж я не претендую на непомильність цієї пропозиції і може хто більш здатний запропонує краще рішення. То ласкаво просимо.
Дуже поганою є та обставина, коли президент ніби сам проводить державну політику і сам на сам зустрічається з іншими політиками з інших країн. Ніхто з його виборців не знає ні предмету переговорів, ні того, що ж він там наобіцяв. Звичайно ж у президента є купа радників, як публічних на державному рівні, так і невідомих для широкого загалу на незрозумілій оплаті своїх послуг. Окрім того для нього працює апарат аж цілої адміністрації, що займає доволі великі приміщення в центрі Києва.
Головою своєї адміністрації президент ставить кого захоче. Але чомусь більшість таких голів проводила відкриту антиукраїнську політику на користь Москви. Як, наприклад, Табачник, при якому демократія в Україні стала «дімократією» за іменем свого агента. Або взяти того ж Медведчука, що своєму куму здавав і здає Україну оптом і частинами.
Колись за часів союзу ми були під владою не однієї людини, а окремої групи вищих партійних чиновників, що мали свою верхівку у вигляді центрального комітету. А направляв той комітет орган з кільканадцяти чоловік, названий політбюро. Після культу особи одного морального урода, коли ніхто з його оточення не був впевнений в особистій безпеці, виробилось таке доволі демократичне серед собі рівних утворення, що працювало досить стабільно майже аж до розвалу союзу.
Чому такий порядок оставався досить стабільним? – Тому, що в центральному комітеті і політбюро сиділи спільники. І вони самі між собою вибирали собі зверхника, що озвучував для народу їхні рішення. Інші гілки влади були простими виконавцями їх рішень.
Ця система разом з іншими чинниками привела до поступового відставання країни від іншого світу в багатьох речах. А найгірше те, що громадянин так і не став громадянином. А суспільство так і не стало суспільством. Всі звикли до того, що хтось за них думатиме і казатиме що їм робити і як. І коли із набуттям ніби незалежності ставало щораз все гірше, то більшість завжди звинувачувала владу, а не свою політичну пасивність. І тільки з російською окупацією суспільство починає намагатись впливати на процеси.
Повернімось до наших баранів. Одноосібність (автократичність) нашого президента законно обмежена Верховною Радою. Багато пропонувало взагалі зробити посаду президента тільки представницькою без можливостей реального впливу. Але рада демонструє часто дуже не ефективну роботу. А нагальні потреби країни вимагають своєчасного повсякденного прийняття рішень.
Отже та обставина, що президент має владу оперативно впливати на глобальні процеси в державі, а поточні справи покладає на голову уряду є доволі позитивною річчю.
А от його одно осібність і можливість вести таємні справи не на користь суспільству мене лякає. Що я пропоную? – Треба, щоб біля президента було Мале Коло. Коло радників, що вибираються разом із президентом і несуть політичну і адміністративну (а в якихось випадках може і карну) відповідальність разом з президентом. Три чоловіки, що мають ще трьох помічників чи радників чи заступників чи як там буде краще.
Таке коло має дуже давню історію. Ще скіфи, згідно Геродоту, на території теперішньої України мали раду з царем по різних питаннях. Козаки мали раду як загальну, так і малу із вищої старшини. Ба навіть російський цар мав всяких «совєтніков дєйствітєльних і тайних». Про політбюро я вже казав. Прописане в законі Мале Коло Президента не дасть йому спілкуватись аби з ким, хто може є ворожим засланцем. Чи творити якісь власні бізнесові справи за державною ширмою.
Аби учасники такого кола були одностайні, треба мати парну їх кількість. А число дванадцять, що має в собі три четвірки, в кожній з яких є один представник для певного порядку вирішення певних питань.
Чи потрібне у всьому одностайне голосування, коли навіть незгода одного перекреслює рішення всіх?
Один із моментів етики малого кола: учасники малого кола не можуть спілкуватися інакше як усі дванадцятеро. Чи стільки є фізично в змозі. Хоча б не менше як четверо.
Рішення кожного учасника по будь-якому питанню повинна бути повністю аргументованою. Тож готують вони свої рішення окремо один від одного. Якщо учасник зовсім не є знайомим із предметом обговорення, то він приймає в обговоренні як дорадчий голос. Оцінки експертів такий учасник повинен вміти сприймати на зрозумілому йому рівні. Тому освіченість учасника головного кола повинна поєднуватися з його високою совісністю.
Звичайно ж я не претендую на непомильність цієї пропозиції і може хто більш здатний запропонує краще рішення. То ласкаво просимо.
Немає коментарів:
Дописати коментар